Все статьи

26.09.2020

Захищаемо не лише залізом!

Державне підприємство «Луцький ремонтний завод «Мотор», що входить до складу ДК «Укроборнпром», уже давно визнаний кращим у Східній Європі підприємством з ремонту авіаційних турбореактивних двигунів та агрегатів до них.
Сьогодні тут ремонтують три типи авіадвигунів для літаків, що становлять основу бойової авіації Повітряних Сил ЗСУ, та агрегати паливної автоматики четвертого типу. Двигун — це серце літака. Тож впевнено можна сказати, що серце кожного літака тактичної авіації України типу СУ-27, МиГ-29, СУ-24 (М) побувало у Луцьку.
Ім’я підприємства потужно звучить на міжнародному ринку послуг авіаремонту — замовлення надходять більш ніж з 20 країн світу з усіх континентів.
До 1991 року завод тісно співпрацював з російськими авіабудівниками. Нова сторінка в його історії розпочалася після розпаду Радянського Союзу. В роки Незалежності України «Мотор» на замовлення МО України самостійно, без підтримки та супроводження російських підприємств освоїв капітальний ремонт авіаційних двигунів РД-33 до літаків МиГ-29.
Підприємство регулярно закуповує сучасне технологічне обладнання провідних світових виробників, вдосконалює й модернізує наявне. Впровадження цілої низки нових технологічних процесів дало можливість відновлювати деталі, які раніше бракувалися.
Крім того, завод поступово став переорієнтовуватися на власне виробництво компонентів до авіаційної техніки. Створено окремий спеціалізований цех з виробництва деталей, в якому установлено більш як 130 одиниць обладнання. На ньому у 2‑3 зміни працюють понад 170 працівників. Нині він виготовляє понад 5800 найменувань деталей та вузлів авіаційних двигунів та агрегатів, в тому числі деталі високої точності для агрегатів паливної автоматики авіадвигунів, які колись надходили виключно з Російської Федерації.
«Мотор» став флагманом процесів імпортозаміщення у авіаремонтній галузі промисловості України. До реалізації програми імпортозаміщення залучені потужні підприємства різних галузей і різних форм власності із Києва, Запоріжжя, Дніпра, Миколаєва, Харкова, Хмельницького та інших міст України. Крім того, активно залучається вітчизняна прикладна наука.
— Загалом, — розповідає директор «Мотору» заслужений машинобудівник України Володимир Маракулін, — ми співпрацюємо з 26 науково-дослідними інститутами та підприємствами України у реалізації програми імпортозаміщення.
Та будь-яке підприємство, це, насамперед, люди. Трудовий колектив заводу об’єднує понад 1150 чоловік, середній вік яких — 46 років. Це висококваліфіковані працівники, зайняті виконанням стратегічних завдань. Особливість їхньої роботи полягає в тому, що вони працюють на землі з думкою про небо.
Останні два роки луцькі авіаремонтники взяли шефство над військовослужбовцями легендарної Севастопольської бригади тактичної авіації імені Олександра Покришкіна Повітряного Командування «Захід» Збройних сил України, яка нині базується в Луцьку. Як відомо, ця військова частина була захоплена російськими окупаційними війсь­ками в Криму, а її командир полковник Юлій Мамчур на кілька днів потрапив у полон. Однак особовий склад бригади залишився вірним народу України. Після виведення з Криму бригада дислокувалася спочатку в Миколаєві, а з 21 вересня 2018 року — на Волині.
Певно, не випадково авіаційна бригада опинилася поряд з підприємством, яке займається ремонтом реактивних двигунів для літаків-винищувачів. Адже завдання у них одне — забезпечувати оборону держави.
Для адаптації й соціалізації на новому місці людям потрібна, насамперед, увага й підтримка оточення. І «севастопольці» найперше відчули її з боку колективу Луцького ремонтного заводу «Мотор». З ініціативи директора Володимира Маракуліна та голови профспілки Юрія Сікачова стали проводитися спільні зустрічі й сімейні свята. Для обох сторін такі заходи були надзвичайно важливими: заводчани побачили тих, для кого вони ремонтують двигуни, а пілоти — тих, хто дбає безпеку їхніх польотів.
Тоді ж у партнера столичної агенції ShiStrategies Наталії Кононович, яка народилася на Волині, виникла ідея об’єднати людей, причетних до військової авіації й оборонного комплексу, а також до культури і мис­тецтва, в одному фотопроєкті. Героїв майбутніх фотосесій — людей з цікавими біографіями — Наталі порекомендували командир Севастопольської бригади полковник Віктор Меретін та директор заводу «Мотор» Володимир Маракулін разом з керівником профс­пілкового комітету Юрієм Сікачовим. До проєкту, вже традиційно, долучився творчий колектив ПРАТ «Едельвіка» на чолі із головою правління Юрієм Переходьком. Стартував творчий процес.

— Фотопроект «Можливість лі­тати на землі» був одним з кроків, спрямованих на соціальну адаптацію військових, виведених з Криму в 2014 році, — розповідає пані Наталя. — Адже у державі, в якій триває війна, хтось має піднімати моральний дух наших захисників. І я тоді ще уявила, як люди, котрі звикли жити в рамках суворої дисципліни і жорст­ких трудових вимог, одягають вишиванки, і як національний одяг змінює їх зовнішньо і внутрішньо. А ще захотілося познайомити їх зі знаковими місцями, пов’язаними з іменем Лесі Українки, аби вони прониклися колоритом краю, його духом, гордістю за Україну, занурилися в історію і культуру, краще зрозуміли творчість відомої поетеси, пережили позитивні емоції. Хотілося бачити щасливі обличчя людей, чиєю справою життя став захист України. Бо насправді перемога здобувається не лише залізом, а й сталевим духом, таким, який мала тендітна і водночас внутрішньо сильна, Леся Українка!
Люди, вирвані зі звичного професійного середовища, під час фотосесії просто змінювалися на очах. Вони ставали розкутішими, вживалися в образи, заглиблювалися в історію й літературу.
І ось сьогодні бачимо результат напруженої кількамісячної праці — унікальну фотовиставку під назвою «Можливість літати на землі». На світлинах — мужні захисники неба та авіаремонтники з родинами у брендовому національному вишуканому одязі від підприємства «Едельвіка» на фоні прекрасних поліських пейзажів.
Усі учасники проєкту у захваті від такої «пригоди» в їхньому житті. Говорять, що це був для них позитивний стрес і вони дійсно ніби відчули крила за спиною. І досі продовжують переживати отримані емоції, обговорюючи в родинах, трудових колективах та соцмережах події, що з ними відбулися, показують своєму оточенню нові знімки. Тепер вони, переживши неповторні емоції, запрошують у подорожі Лесиними дорогами своїх колег і друзів. Участь у проєкті додала світла й різноманітності у їхнє життя, підбадьорила.
«Це альтернатива протоптаному маршруту «робота — дім». Це незабутньо, це пам’ять на все життя», — відгукується про участь у зйомках військовослужбовець з 20‑річним стажем Максим. До речі, його дружина Катерина після виведення бригади з Криму теж прийшла на військову службу.
Родину військовослужбовця Романа знімали у родинному будинку Косачів у Колодяжному, де знаходиться літературно-меморіальний музей Лесі Українки. Його дружина Алла була на останніх тижнях вагітності й усі за неї хвилювалися. А ще милувалися тим, як личить майбутній мамі вишиванка в синіх кольорах. На згадку про співпрацю етнобренд «Едельвіка» подарував подружжю крижму, у яку воно нещодавно загорнуло новонародженого сина.
Дуже зворушливо було спостерігати ще за одним «кримчанином», Андрієм, батьком трьох дітей. Він, коли побачив у музеї сільського господарства Волині кримську сос­ну, яка багато років тому пустила тут коріння, дуже цьому зрадів. «Сподіваюся, моя родина так само укоріниться на цій землі», — сказав.
Остання серія зйомок стартувала наприкінці липня на заводі «Мотор» і завершилася в Новоград-Волинському, у музеї-садибі родини Косачів. Учасниками тематичної фотосесії була дружна сім’я Олександра Федоренка, який уже 23 роки працює на «Моторі», та його дружини Світлани, колишньої працівниці заводу. Два їхніх сини, Вадим і Дмитро, а також невістка Анастасія, також пов’язали свою долю з підприємством.
Фотографу в етнокостюмах позували Валентина та Оксана Мачулки, Богдан і Христина Валерко, Людмила й Анастасія Трикуш. До речі, Валентина Мачулка, інженер-економіст за фахом, віддала улюбленій роботі 44 роки! На заводі тепер працюють її дві доньки й зять.
А родини двох братів-близнюків Сергія й Олега Зубенків, завдяки фотозйомкам нарешті змогли зібратися всім складом на озері Нечимне, яке оспівала Леся Українка в драмі-феєрії «Лісова пісня»: то робота була на заваді, то карантин. Батько й мати Зубенків віддали «Мотору» майже по тридцять років свого трудового життя. Сьогодні обидва брати на посадах майстрів очолюють виробничі дільниці на підприємстві. Сергій з Наталею виховали трьох синів — Дениса, Станіслава й Ярослава, а Олег з Мирославою — сина Захара. Родини не лише згадували героїв «Лісової пісні». Настрою їм задавали весільний стрій та сопілка в руках Станіслава — студента Луцького коледжу культури і мистецтв ім. Стравінського, переможця всеукраїнських та міжнародних конкурсів.
— Для колективу заводу співпраця з військовими льотчиками — це частина виробничого циклу, — каже директор «Мотор» Володимир Маракулін. — Переконаний, що психологічний настрій для армії не менш важливий, ніж технічний стан бойових машин. Сьогодні, звісно, ситуа­ція в Збройних силах дещо покращилася. На армію звернули увагу, її потреби почали фінансувати. Зараз інший, значно вищий, рівень грошового та речового забезпечення. Не кажучи вже про озброєння. Це добре! Але якщо порівняти із стандартами країн НАТО, то рухатись нам є куди. Хотілося би, щоб наша держава замовляла більше і фінансувала краще. Як кажуть, якщо держава не буде годувати свою армію, буде годувати чужу. Тому ми всі свої сили і весь свій талант віддаємо і будемо віддавати справі зміцнення обороноздатності нашої України.

«Наразі підприємства, яке змогло б замінити «Мотор», в Україні немає. А якби на початку 90‑х завод не справився з труднощами, то зараз більшість українських військових літаків не змогли б виконувати бойові завдання». —
Головний інженер авіації-начальник управління Головного інженера авіації Командування Повітряних Сил ЗСУ генерал-майор Петро Емільянович Скоренький